ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000-2001

НАШІ ДОСЛІДЖЕННЯ 

Вступ: мета, предмет і об’єкт дослідження.

Метою даної розвідки є комплексний розгляд такого складного історичного джерела, яким є реєстри татарських скарг на запорожців, з точки зору перекладознавчої, топонімічної, джерелознавчої і, як висновок, з’ясування можливостей використання даних документів для історично-географічного дослідження.

Об’єктом дослідження в даній розвідці є п’ять документів з Архіву Коша Нової Запорозької Січі (АК НЗС), що є діловодними перекладами. Предметом дослідження є перекладений текст цих документів: особливості перекладу, зміст, топонімічна синонімія, можливості реконструкції оригінальних топонімів та ідентифікації топонімічної синонімії, а також локалізації ойконімів. Поступовий розгляд тексту під названими кутами зору, сподіваємось, дозволить зробити якісний висновок щодо джерелознавчих можливостей використання реєстрів.

У читача закономірно має виникнути питання, чому вибрані тільки п’ять реєстрів, адже у АК НЗС серед матеріалів шести прикордонних комісій є ще реєстри татарських претензій, а саме за 1754-1756рр. (спр.30[1]), 1764-1765рр. (спр. 163[2]) тощо. Відбір обумовлений тим, що названі п’ять реєстрів уже піддані докладній археографічній і науковій обробці, здійсненій під час підготовки їх до публікації авторським колективом, до складу якого увійшли фахівці різноманітних профілів, в той час як решта реєстрів ще чекають своєї черги на опрацювання. Тим, хто прагне зрозуміти важливість попередньої археографічної і наукової обробки реєстрів, пропонуємо порівняти публікацію реєстру 1749 року (№ 264) та публікацію, здійснену Д.І.Яворницьким[3]. Результати помилок при археографічному опрацюванні показані авторкою у розділах Топонімічна синонімія та Проблема вживання слів “курінь” і “зимівник” та питання їх локалізації.

 Отже, йдеться про діловодні переклади з османсько-турецької мови реєстрів претензій (майнових і грошових) кримських татар до запорожців, виконаних у середині ХVІІІ ст. Реєстри скарг були частиною процедури періодичних прикордонних комісій між Росією й Туреччиною як сюзеренами двох сусідів по Великому Степу – низовиків-запорожців і кримських татар. До розгляду в даній розвідці залучені реєстри з Архіву Коша Нової Запорозької Січі, що зберігається в Центральному державному історичному архіві України у м.Києві. На щастя дослідників, корпусне видання документів даного архіву, здійснюване ЦДІАК та Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, в нашому випадку дає можливість мати перед собою тексти всіх п’яти пропонованих до розгляду реєстрів, що зберігаються у справах 11-14 Архіву Коша, де, власне, зосереджено матеріали прикордонних комісій.[4]

Для розвідки відібрано п’ять реєстрів з АКЗС, датованих таким чином: перший та другий – травнем 1744 року (№ 205-206); третій – не раніше 1745 року (№207); четвертий – 31 травня 1749 року (№ 264); та п’ятий – не пізніше 24 грудня 1750 року (№ 319). Всі документи являють собою переліки татарських скарг на запорожців за наїзди, захоплення коней, худоби, майна тощо. Всі вони є копіями з перекладів, зроблених у Києво-Печерській фортеці, де вони, вірогідно, й перекладалися. Всі п’ять документів є засвідченими копіями діловодних перекладів. Не всі документи є завершеними: третій реєстр є уривком документа, решта якого не збереглася.

Історіографія використання реєстрів та їхні потенційні інформаційні можливості

Офіційно російсько-турецькі, а фактично, татарсько-запорозькі прикордонні комісії часів існування Нової Сiчi неодноразово привертали увагу дослідників. До них зверталися як у загальних працях про Запорожжя, так i в спеціально присвячених цим комісіям розвідках. Втім, як зауважила запорозька дослідниця С. Андреєва, присвятивши цим комісіям спеціальну розвідку, це були, головним чином, безсистемні публікації документів[5]. Тож, праці, присвячені комісіям, можемо розділити на дві групи: а) публікації документів, іноді з мінімальними коментарями, та б) дослідницькі розвідки власне про комісії.

До публікацій документів можна віднести:

•         працю Д.І.Яворницького, в якій він хоча й не торкався проблематики комісій, проте опублікував один із реєстрів (№264) –очевидно, з архіву Київського губернського управління, чим прислужився дослідженням інших істориків;

•          публікації документів стосовно кримсько-запорозьких комісій, здійснених у Записках Одеського товариства історії та старожитностей протягом 1880-1890-х років,[6] якими ми завдячуємо А.Андрієвському;

•           на межі між публікаціями документів і аналітичними працями стоїть Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького А.Скальковського[7], «маститого історика Запорожжя і Новоросії», за визначенням редакції Київської старовини[8]. Хоча історик і згадує про обмін претензіями 1745 року (чого, власне, стосуються документи №205-207), але явно пише тільки про результат справи – взаємозарахування претензій і доплату запорожцям з боку татар. Тепер ці документи вважаються не окремою справою, а частиною підготовчого матеріалу до комісії 1749 року. Про комісію 1749 року автор пише більше, але з усіх реєстрів наводить тільки уривок екстракту претензій, який нам не вдалося ідентифікувати, оскільки він не містить ані дати, ані найменшого посилання. Тобто, зі змісту тексту випливає, ніби п.Скальковський мав би читати ті реєстри, але прямого посилання на них ми не знаходимо. Можливо, щодо цих документів дослідник дотримувався такої самої думки, як і щодо іншого документу у зв’язку з комісіями, який він прокоментував: «Оригіналу грамоти немає, тільки жахливий переклад її ...зберігся в нашому архіві»[9]. Зате історик широко цитує щоденник ходу конференції. Загалом такий підхід притаманний цьому славетному досліднику Запорожжя, талановитому представникові “наративної” історичної школи.

До аналітичних праць із історії комісій слід віднести статті Л.Львова[10] та вже згадувану роботу С.Андреєвої. Віддаючи належне доробкові дослідників, мусимо визнати, що для нашої теми – тобто, для з’ясування джерелознавчих можливостей реєстрів претензій – їхні роботи мало що дають, оскільки перший із названих авторів користувався в основному публікаціями А.Андрієвського з Архіву Київського губернського правління, а друга згадана авторка використовує реєстри тільки у їх “наративному” значенні – піддаючи критиці вірогідність заявлених татарських претензій.

Зовсім осторонь серед праць істориків Запорожжя, які торкалися комісій, слід поставити М.Є.Слабченкові, оскільки в його відомій монографії[11] реєстри претензій не згадуються, але зі змісту можна зробити висновок, що він глибоко опрацював ці документи: дослідник описує ті назви куренів, які ми зустрічаємо саме в реєстрах татарських претензій. (Див. Додаток 2.) До такої думки схиляє також той факт, що свого часу М.Є.Слабченко був співробітником Одеського обласного архіву, де зберігався АК НЗС, і багато справ Архіву мають на собі сліди його синього олівця[12]. Детальніше питання про курені з незвичними назвами розглянуте у розділі 5 даної статті.

Узагальнюючи сказане про використання реєстрів у працях істориків, мусимо визнати, що фахівці-історики ще дуже мало залучали до наукового обігу реєстри. Більшою мірою увагу дослідників привертали журнали ходу конференції 1749р. (спр.11) та конференції 1752р. (спр. 14 та 17 АК НЗС). Взагалі ж про комісії 1754, 1760, 1763, 1765 та 1768рр. написано дуже мало. Можливо, завдяки великій кількості матеріалів, що збереглися, про комісію 1749р. написано найбільше.

Окрім історичних праць, проблемам, із якими доводиться стикатися у ході роботи над реєстрами – а саме проблемі топоніміки південного Подніпров’я  –присвячено праці мовознавців. Це такі авторитетні українські вчені, як О.С.Стрижак[13] та Є.С.Отін[14]. Проблемам топоніміки Інгуло-Бузького межиріччя присвячені роботи Л.Т. Масенко[15]. Праці цих авторів, написані на основі величезної кількості джерел, особливо історичних, дуже допомагають у реставрації спотворених при перекладі мікротопонімів. Окрім того, допомагає загальна праця В.А.Ніконова[16] про загальні закономірності топоніміки як науки, її методи та засоби дослідження. Але у бібліографії всіх цих праць наших реєстрів претензій немає, що й не дивно, оскільки, зберігаючись в архіві, вони не були залучені до широкого наукового обігу. Єдиний із реєстрів, виданий Д.І.Яворницьким (№263), не був тоді підданий достатній археографічній обробці, щоб вільно використовуватись у мовознавчих дослідженнях.

Закінчуючи огляд історіографії використання реєстрів і віддаючи належне чималому доробку істориків, доходимо висновку, що пропоновані до розгляду документи дослідники досі використовували за їх безпосереднім призначенням як свідчення, саме як переліки взаємних шкод i образ, – іншими словами, як джерело побутового характеру, а не як складне джерело інформації, придатне для розгляду під мовознавчим, історично-географічним, або “позиційним” (як відображення певного підходу до сприйняття реальності) кутом зору. Критикуючи правомірність тої чи іншої вимоги, піддаючи сумніву кількість покраденої худоби, або підраховуючи загальні суми завданих збитків, дослідники використовували реєстри саме як переліки фактів, дійсних чи вигаданих.

I останнє, що хотілося б зауважити щодо змісту самих скарг. Як відомо, запорожці часто-густо відмовлялися від відповідальності за татарські претензії, покликаючись на те, що, зі слів татарського перекладача Дюшенде, татарські скарги вигадані, згадані в них селища ніколи не існували, а записана та худоба, яку татари або самі поїли, або вона загинула.[17] Але, спростовуючи татарські претензії i ставлячи під сумнів чи то вірогідність самого факту крадіжки, чи то існування вказаного грабіжника, Кіш жодного разу не вказав на неіснуючі козацькі "курені" – як у текстах реєстрів названо степові зимівники.

На нашу думку, навіть якщо вважати відомості реєстрів значною мірою сфальсифікованими (що й робили колись запорожці, маючи для того певні підстави),  залишаються кілька аспектів, що не заважають реєстрам виступати нині у ролі цікавого історичного джерела: оскільки вони призначалися для офіційних міжнародних конференцій, то повинні були мати вигляд вірогідних відомостей. Якщо прийняти твердження Дюшенде, що відомості про худобу в документах не відповідають дійсності, що аули татарські там понаписувані неправильні, то що мало б зробити документи вірогідними в очах російської дипломатії?! Напевне, мусили бути подані такі назви місцевостей, які насправді існували, мали бути вказані зимівники, які насправді існували, мали бути вказані антропоніми, які насправді існували, і, нарешті, мали бути правильно вказані назви куренів, які насправді існували. Таким чином, із джерела спірної надійності щодо майна та розмірів шкоди, завданої запорожцями татарам, а відповідно, зі свідчень агресивності й сваволі запорожців, ці документи перетворюються на незворушні відбитки історичних реалій ХVІІІ століття, тим більш цікаві, що вимагають від дослідника постійного встановлення істини щодо значення ледь не кожного слова. Якщо відсторонитися від “довколоісторичних” емоцій, це означає, що, на нашу думку, реєстри доцільно використовувати саме для дослідження топонімів – як допоміжне джерело для локалізації топонімів, як джерело для вивчення способів мислення перекладача та історії становлення перекладацького ремесла в Україні.

Тож, приступаючи до розгляду цього складного й непіддатливого джерела, пригадуємо слова відомого французького історика Марка Блока: «Тексти або археологічні знахідки, навіть найясніші i найпоступливiшi зовні, говорять лише тоді, коли вмієш їх запитувати… Щойно ми відмовимося просто протоколювати слова наших свідків, щойно наміримося самі змусити їх говорити, необхідно відразу скласти список питань».[18]

Враховуючи все сказане про ймовірні джерелознавчі можливості обраних п’яти текстів, пропонований список питань може виглядати так:

•        Переклад. Чи потрібно взагалі користуватися діловодними перекладами реєстрів? Для чого? Чи не слід просто заново перекласти реєстри, якщо збереглися їх оригінали? Щоб відповісти на ці питання, мусимо проаналізувати переваги і вади перекладеного тексту.

•          Топоніміка. Які відомості про топоніми ми можемо видобути із діловодних перекладів: чи здатні вони надати відомості про місцевість, можливості для локалізації топонімів? Які ще відомості приховують у собі топоніми? Щоб отримати відповіді на ці питання, доведеться детально обробити топонімічні відомості з текстів, порівняти їх, спробувати локалізувати.

•         Інші непрямі відомості. Наперед ми не зможемо запрограмувати це питання.

Аналіз перекладу

Аналіз перекладу є ключовим елементом вивчення реєстрів, без якого неможливе правильне розуміння як змісту тексту в цілому, так і топонімів зокрема. Оскільки авторка цих рядків не є тюркологом і довший час для визначення мови-джерела реєстрів сама використовувала термін “кримсько-татарська мова”, що не можна вважати правильним, то при аналізі перекладу ми скористаємося з компетентної думки фахівця, доктора історичних наук О. Галенка[19].

Перше, що уточнив О. Галенко, то це назву самої мови-джерела. Це не "кримсько-татарська мова", як раніше називали її історики та археографи, а османсько-турецька мова, що являє собою «суміш трьох мов — турецької, арабської та перської».[20] Для дальшого аналізу перекладеного тексту таке усвідомлення надзвичайно важливе, оскільки особливості і складність мови-джерела можна вважати однією з причин “недосконалості” перекладу. Так, основними особливостями османсько-турецької діловодної мови, за О. Галенком, були: арабське письмо, пристосоване до передання перських і турецьких звуків; різні правописи для слів різного походження (арабське слово писалося й читалося за арабськими правилами, турецьке – за турецькими); особливий стиль викладу і мовний канцелярський етикет для різних видів документів, ускладнений застосовуванням спеціальних почерків, де форми літер і лігатури значно відрізнялися від класичних.

На думку О. Галенка, названі особливості мови-джерела призвели до такого перекладу, який сьогодні становить значні труднощі для археографів і дослідників. Продовжуючи цю думку, можна сказати, що ми фактично маємо справу з перекладом з мови-джерела, але мову перекладеного тексту не можна вважати в повній мірі цільовою мовою, бо текст не є абсолютно зрозумілим. У згаданій розвідці, автор так визначає причини недосконалості перекладу: “...Перекладачі, побоюючись неточностей, нерідко перекладали оригінальні документи слово в слово, зберігаючи синтаксис турецьких речень по суті без змін... Якщо не вдавалося правильно прочитати і зрозуміти якесь слово або зворот (а головне, якщо їх було написано арабською мовою), то на папері з’являлася нісенітниця... Отже, рівень досвідченості перекладачів мав вирішальне значення для створення точних і зрозумілих перекладів: чим недосвідченішим був перекладач, тим сильніше відбивався на перекладі стиль оригіналу, і тим більше в ньому зустрічалося незрозумілих слів і зворотів. І навпаки, чим краще він прочитував і розумів оригінал, тим сміливіше він відступав від чужомовного синтаксису оригінального документа, і, відповідно, у таких перекладах залишилося менше темних місць.”[21] На нашу думку, йдеться не просто про рівень досвідченості перекладачів, а, як би ми тепер сказали, про брак досконалості володіння таким інструментом перекладача, як герменевтика тексту і контексту. Адже, як побачимо далі, там, де товмач мав можливість послуговуватися відомостями місцевих інформаторів, і, відповідно, здобувати коментарі до топонімічних і історичних реалій, якість перекладу значно поліпшувалася.

О. Галенку належить також цікавий висновок щодо зв’язку між походженням перекладача та його фаховою досвідченістю. Так, зазначивши, що з середини сорокових років царський уряд починає поступово заміняти місцеві запорозькі “товмацькі кадри” присланими із Росії перекладачами, які, очевидно, не мали (про це свідчить і рівень перекладу) потрібного досвіду і знання матеріалу, дослідник доходить висновку, що: “Професійний рівень перекладів, виконаних у цей період російськими та українськими товмачами (йдеться про початок 1740-х років — Х.Л.) значно різнився між собою... Інколи відчувається, що російські перекладачі в окремих фрагментах збивалися на українську мову своїх інформаторів із козаків, які допомагали їм розтлумачити, а може й прочитати написане. Тому, зрештою, різниця між перекладами на російську і українську мови поступово переставала бути разючою. Однак рівень підготовки і досвіду все ще був помітним, причому в російських перекладах зустрічається більше темних місць..”[22] Більше того, відштовхнувшись від даного спостереження і здійснивши відповідний аналіз, дослідник навіть зробив висновок щодо осіб перекладачів: “...Зважаючи на мовні розбіжності, виявлені на граматичному, лексичному, фонетичному і стилістичному рівнях, очевидно, що з трьох перекладів реєстрів скарг татар на запорожців, опублікованих під №№ 205, 206 і 207, перші два перекладено носієм російської мови, а за службовим становищем — представником російської влади. Третій документ (№ 207) перекладено українською мовою власне запорозьким канцеляристом”.[23]

Ми дозволяємо собі тут так широко цитувати О. Галенка з трьох причин: по-перше, він є єдиним відомим нам фахівцем-тюркологом, який досліджував дані діловодні переклади реєстрів. По-друге, предмет його дослідження в окремих аспектах збігається з нашим, хоча і не повністю охоплює весь відібраний нами матеріал. По-третє, таке широке цитування дозволяє тут не зупинятися на вже відомому, а, відштовхуючись від нього, розширювати поле зору і звертати увагу на ще не акцентовані особливості текстів.

Тож, як бачимо, характеристика перекладів подана тільки для двох з відібраних нами п’яти документів, і документи № 264 та № 319 в цьому відношенні ще чекають своєї черги.

Почнемо з документу № 264 як із першого за хронологією та більшого за обсягом. До речі, запам’ятаймо цю його особливість, як і ту, що документ є копією з копії перекладу, зробленого у Києво-Печерській фортеці. Подвійне копіювання призвело до кількох явних помилок, коли загублено імена скаржників та назви місцевостей, або поперекручувано власні назви. Наприклад, явно помилково передано назви топонімів "Горкихъ Вод" та "Горнихъ Вод": із тексту зрозуміло, що це одне й те саме Гірки Води (Див. Додаток 2), а назва Гірські Води взагалі дуже сумнівна, коли йдеться про Перекопський степ. Таким чином, маємо перший шар “помилковості” власне не перекладацького, а писарського походження.

Друга група помилок — вже чисто перекладацька. Окрім подвійного копіювання, документ перекладало кілька перекладачів, щонайменше два. Адже, як ми зазначали, документ є досить довгим, а справа, з якої його написано, мала державну вагу і була терміновою, тож логічно передбачити, що у Києво-Печерській фортеці з ним вчинили так, як роблять і нині з терміновими документами, а саме, розділили між кількома наявними перекладачами. Тому в перекладі чітко вирізняються масиви тексту, перекладені за різними, як би ми тепер сказали, методичними принципами. Так, перший перекладач подає топоніми у перекладі i коментує окремі поняття, в тому числі і топоніми, другий перекладач робить транскрипцію топонімів з османсько-турецької мови, “топонімічні коментарі” у цих масивах тексту відсутні. Перший перекладач подає прикметник, що пояснює походження скаржника, в узгодженій з ім’ям формі, наприклад, "курманского хаджiя", "кизбурунського жителя Джин Мухамед". Другий у цьому випадку залишає османсько-турецьку синтаксичну конструкцію: "Карасули Клегердич рефиа" в дійсності означає "суддя Клегердич із Кара-су, де "Кара-Су" (Чорна Вода) – це топонім, яких у Перекопському степу існувало кілька, а частка "ли" граматично пов'язує його з ім’ям.

У цілому, як і в документах №№ 205-206, у документі № 264 переклад зроблено як підрядковий, із збереженням притаманної османсько-турецькій мові синтаксичної будови речення. Наведемо два приклади:

·      перший перекладач: «...161 года бакчесарайського жителя Хаджи Ибрагима, запорожския козаки, укравъ одну кобилу зъ жеребенкомъ въ курень Ак Голь (то есть Белое Озеро) называемой, отвели»[24].

·      другий перекладач: «...въ 161 мъ году каиръ канбирского ж народа, Мамуши называемого члвка одну лошадь украли и въ Узунъ Каиръ Дамагинде стоящей курень привели...»[25]

Другий варіант розуміється важче i насправді означає: 1749р. у татарина Мамушi iз селища Канбир на Каїрці козаки вкрали коня i відвели його у свій зимівник в урочищі на р.Верхній Каїрці (див. Додаток 1)

Звісно, до заяви про наявність двох перекладачів, що працювали із реєстром

№ 264 слід ставитись як до гіпотези, оскільки в деяких місцях тексту переклад раптово покращується, і фрази виглядають досить зграбно, на відміну від довколишнього масиву. (Порівняти, наприклад на с.335 абзац другий і перший). Тому тут слід погодитись із висунутим О. Галенком припущенням, що перекладачам допомагали інформатори або більш досвідчені товмачі, які роз’яснювали абсолютно темні місця оригіналу. У чому авторка цих рядків абсолютно не може погодитись із О. Галенком, так це в тому, що поступово кваліфікація перекладачів російського походження, які приїжджали працювати у Київську губернську канцелярію та на Запорожжя, зростала. Адже п’ять документів, що лежать перед нами, опубліковані у хронологічному порядку, спростовують це твердження: якщо реєстри № 205-206 перекладені ще більш-менш зрозуміло, реєстр № 207 теж можна вважати цілком пристойно перекладеним (за визначенням О. Галенка, перекладач – українець), то № 263 перекладений нечитабельно, що значною мірою можна віднести і до № 319.

У реєстрі № 319, від грудня 1750р., хоча і збережено османсько-турецьку синтаксичну будову речення, частини фрази є краще узгодженими між собою, ніж у фрагментах 1749р. В цьому реєстрі певну частину топонімів теж перекладено дослівно.

Гадаємо, що не можна прив’язати становлення якості перекладу до хронології. Принаймні, цей зв’язок не настільки прямолінійний, як можна подумати на основі позитивістського підходу, адже на якість перекладу впливає надто багато як суб’єктивних, так і об’єктивних чинників. Звичайно, знання мови-джерела – чинник обов’язковий і визначальний, але він складається з дрібніших підпричин: досвідченість перекладача, мовне оточення, наявність словників. Надзвичайно важливу роль відіграють довідкові джерела: в нашому випадку, можливість отримання консультації щодо реалій, про які йдеться в документі. Відгадку нерівномірної якості перекладу документів № 263 та № 319 можна уявити собі так: завдання перекладу двох довжелезних документів було терміновим, і для цього завдання було виділено кілька перекладачів (напевне, два). Вони час від часу стикалися з непереборними труднощами, і тоді зверталися до товмача, який добре володів усною мовою і тому був приставлений до якоїсь вищої особи – можливо, десь поблизу місця проведення комісій, – принаймні, письмовим перекладом поточної діловодної документації він не займався. Це явно був чоловік, що не тільки добре знав мову османсько-турецьку, але й добре розумівся на прикордонних запорозьких реаліях.

Завершуючи аналіз перекладу реєстрів, спробуємо дати відповідь на те питання, яке ми ставили собі на початку статті. Чи слід користуватися діловодними перекладами реєстрів, і чи не слід їх просто перекласти заново?

Відповідь на обидва питання буде позитивною. З одного боку, переклад, здійснений у ХVІІІ ст., має цілу низку вад і залишає доволі сумнівних місць, а з іншого боку, цей же переклад містить цінні коментарі і часто подає перекладені топоніми. Його ж можна використовувати і для інших завдань – для дослідження способів мислення перекладача, для вивчення менталітету вісімнадцятого століття тощо. Для останнього завдання було б просто необхідно мати перед собою ще й сучасний переклад. Утім, враховуючи все написане О. Галенком про османсько-турецьку мову, можна передбачити, що сучасний перекладач може зіткнутися зі значними перешкодами як суто перекладацького, так і технічного характеру (брак фахового рівня чи бажання у тюрколога, спроможного зробити таку роботу, брак стимулів для здійснення такої титанічної праці, брак обладнання для зручної роботи з самим джерелом, яке доведеться читати в оригіналі тощо). Є ще одне міркування: не всі оригінали реєстрів претензій збереглися; деякі з них тепер існують тільки у “жахливому перекладі”, за висловом А. Скальковського.

Топонімічна синонімія

Як уже відзначалося, однією з характерних рис реєстрів є надзвичайна кількість мікротопонімів. Всі мікротопоніми у реєстрах можна розділити на дві групи: а) кальковані (іншими словами, “етимологічно перекладені”, а при гарному перекладі – ідентифіковані із сучасними товмачеві козацькими назвами, тобто наведені топонімічні синоніми) і б) транслітеровані, частіше не ідентифіковані і не локалізовані. В деяких випадках – завдяки тому, що перекладач подавав переклад у дужках, маємо подвійні варіанти – транслітерований та калькований. Але через те, що перекладачі були дуже далекі від реалій, які перекладали, або непевно почувалися у роботі з документами, то калька-переклад не досить точний: тобто, можливо, складники назви і правильно перекладені з османсько-турецької, але не перекладені на мову “козацьку”: «Можна перекласти слова, з яких утворений топонім, але топонім як такий перекласти неможливо, як взагалі власні назви».[26]

Наприклад, Ак-Голь (Ак-Гиол) перекладено як "Біле Озеро", але іноді зустрічаємо "Білі Води", що в оригіналі мало б бути "Ак-Су". Якщо вважати, що перекладач, неспроможний правильно ідентифікувати топонім, подавав принаймні правильний переклад, то "Білі Води" і "Біле Озеро" можуть бути різними об’єктами. І хоча ойконім "Ак-Су" ніде не зустрічається, але залишмо у вигляді гіпотези, що "Білі Води" мало означати саме "Ак-Су". Дійсно, на запорозькому Подніпров’ї було дві річки "Білозірки" – ліва притока (на карті “Малої Татарії...” 1745 року[27]  – між річками Оталиком і Рогачиком) та права притока Дніпра,  нижче р.Олешки. У книжці О. Стрижака[28] із посиланням на А. Скальковського можна прочитати, що у кримських татар лівобережна Білозірка називалася "Ак-Суй", а правобережна – "Ак-Голь", отже, виходить, що в документах ідеться про різні Білозірки*.

Слід звернути увагу, що плутанина з назвами – а відповідно і з тим, що саме вони означають на місцевості, – завдає прикрощів дослідникам аж досьогодні. Наприклад, у вже неодноразово згаданому добрим словом виданому другому томі Архіву Коша, укладачі подали таку підрядкову примітку до словосполучення Иргачский курінь: «Йдеться, очевидно, про поселення в Ургадському урочищі»[29]. Але ж уважне вивчення цього ж самого документу № 264 доводить (див. Додаток 1, с.3, виділено жирним шрифтом), що прикметник Иргадский означає насправді дещо, розташоване в урочищі Иргач–Иргаджак–Иргаджик–Аргаджак–Рогачик, – що, до речі, й відзначили самі ж таки упорядники у географічному покажчику до тому. У праці фахівця-мовознавця читаємо: «Що є давнішим, Аргачик (“схил, підошва гори”), Іргачик (“великий гачок, вудочка”) чи Рогачик... сказати важко»[30]. В даному випадку маємо справу з частим явищем – переосмисленням топоніма.

Як уже відзначалося у розділі про переклад, у реєстрах багато перекручень татарських власних назв, часто прочитаних неправильно, що разом iз незнанням козацького відповідника тюркської назви надзвичайно ускладнює реставрацію історично-географічного змісту документу.

Аналіз топонімів – тюркських, перекладених у ХVІІІ столітті та ідентифікованих за працями сучасних дослідників, які у свою чергу узагальнили накопичений їхніми попередниками досвід, – окреслив два цікавих явища.

Перше з них – це зміни топонімів при переході з мови у мову. Часто назви виглядають паронімічно, що допомагає в ідентифікації. Наприклад, у випадку з Усть-Чорданлик та Усть-Чордаеслик[31] можемо тільки обережно припустити, що тут йдеться про помилку чи то перекладача, чи то копіювача, і насправді мається на увазі те саме місце – гирло річки Чортомлик. Ще одна цікава пара: р.Коршунка і р.Коршунли. Врахувавши, що “ли” – це частка-узгодження, як свідчить О. Галенко, побачимо цікаве явище: татарськомовна Коршунка мала те саме коріння і тюркський суфіксоїд, обертаючись на Коршунли. Така сама історія із Чаплі–Чюплі–Чаплинкою. До речі, тут теж маємо проблему локалізації: є річка Чаплинка, і є урочище Чаплине, які розташовані досить далеко одне від одного: річка Чаплинка, лівий рукав Дніпра між р.Рогачиком і рукавом Євпатихою[32], і урочище Чаплі на схилах Великого Чапельського поду, де нині розташований заповідник Асканія-Нова[33].

Друге цікаве явище серед ойконімів – це вживання їхніх кальок в українській і татарській мовах: Кара Суват – "Чорна Долина", Ак Голь – "Білі Води" ("Білозірка"), Шилки Су (Алки Су) – "Кінські Води" тощо.

Цікавим варіантом змішаної кальки можна вважати випадок з Узун-Каїром, який перекладачі іменували "Довгим Байраком", перекладаючи назву, і який у запорожців мав назву "Верхньої Каїрки", "Великої Каїри", "Довгого Коира" тощо, на відміну від великої кількості інших "Каїрів" і "Каїрок": "Нижньої", "Мечетної", "Західної", "Сухої", "Крутої" тощо. У тюркських назвах ми теж зустрічаємо Кештели-Каїр та Касай-Каїр. Єдине, що можна сказати, що всі ці "Каїри" локалізуються приблизно в одному місці. За свідченням фахівців,[34] тюркське слово каїр означає “пісок”, тому переклад “Байрак” є не досить точним. Звернімо увагу, що його тут ніде не перекладено як “урочище” (тюркське “дамаги”). Очевидно, що піщана місцина – це не було "урочище". До речі, що малося на увазі під "урочищем", які природні бар’єри мали б його обмежувати? Історики вважають, що у перекладах слово урочище мало й певний “узагальнено-термінологічний” відтінок: «...Слово урочище в перекладах з османсько-турецької мови означало не якийсь об’єкт рельєфу, а просто "місцину". Такі тюркські слова, як дамак ("ріг"), уст ("верхів’я"), баш ("початок"), ич ("середина"), що часто фігурують у перекладах як компоненти назв, вірогідно, такими не були. Тому, наприклад, коли зустрічаються такі словосполучення, як Узун-Каїр-Дамагинде, Узун-Каїр-Башоях, Узун-Каїр-Устюнден, Узун-Каїр-Ічинден, завжди йдеться про один і той самий об’єкт Узун-Каїр, а згадані слова локалізують події у межах цього об’єкта (відповідно – "на розі Узун-Каїра", "до початку Узун-Каїра", "від верхів’я Узун-Каїра", "посередині Узун-Каїра")».[35]

Але ж диференціація понять існує, і можна запропонувати якщо не альтернативне, то принаймні відтінкове значення слова урочище. На жаль, за браком вказівок у документах, які не пояснюють того, що сучасникам здавалося зрозумілим, доводиться звернутися до “опосередкованих” історичних джерел – народної пам’яті. У Словнику народних географічних термінів Кіровоградщини  подано два значення слова урочище: “великий ліс” та “берег”.[36] В умовах українського степу це мусило б означати прибережну територію степової річки та лісок, який у посушливому степу теж тулиться до річки. Отже, урочище – це прилегла до річки територія, поросла густим лісом. Чим же тоді відрізняється байрак? Згідно з тим самим словником, байрак – це “яр”: “яр, порослий лісом”, “низина, що поросла деревами”, “лісок у яру”, “рідкий ліс”.[37] Тобто, байрак, на відміну від урочища, – це радше заліснена низька місцина. Обидва мікрооб’єкти знаходяться на берегах річок.

Частковими кальками – до того ж дуже типовими, коли калькується тільки порівняльна частина топоніма, – є, наприклад, "Сухі" та "Мокрі Яли", що в оригіналі  називалися Яли Сир та Яли Кир, і, можливо, ще й інші назви. (Див. Додаток 2).

Окрім того, не слід забувати, що деякі перекручені топоніми ідентифікуються лише завдяки змісту. Щодо них у таблиці (Додаток 1) висунуто гіпотетичні відповідники із знаком “?”.

Окрему групу топонімів, складних для ідентифікації, становить вся група “переправ”, “переходів” і “перевозів”, які вимагають картографічної ідентифікації. У списку ідентифікованих топонімів Додатку 3 ми подали ці переправи згідно з картографічними матеріалами, на які посилаємося в даній статті.

Оскільки основною метою даного джерелознавчого аналізу реєстрів – а відповідно, і встановлення топонімів – є все-таки локалізація зимівників, то можливо, ще певна кількість цікавих топонімів залишилася поза нашою увагою, оскільки не відповідала прямо поставленій меті.

У висновку до підрозділу, присвяченого топоніміці, мусимо відповісти на питання, поставлені на початку статті:

•          Окрім кількох шарів помилковості, притаманних діловодним перекладам – копіїстським, фонетичним (при передачі звуків), суто перекладацьким (калькування, внесення локалізаційних часток до назви топоніма тощо), які сильно спотворюють первісні назви, – діловодні переклади мають і цілу низку переваг: ті ж самі “прозорі” кальки (Аджи-Купрю – "міст на Гірких Водах"), при гарному перекладі – локалізаційні вказівки, що іноді (як у випадку із двома "Білозірками") дозволяють ідентифікувати топонім, стають у пригоді історикові в його прагненні зрозуміти, про які саме місцевості йдеться. Наявність великої кількості топонімічних синонімів, або кальок, значно полегшує “орієнтацію на місцевості", особливо якщо послуговуватися сучасними перекладам картами. Ілюстрацією до даного висновку можна вважати колонку 4 Додатку 1.

•          Які ще інформаційні можливості несе з собою локалізація топонімів? По-перше, можна зробити кілька загальнокультурологічних зауважень: «Перейняти чужомовну назву (в оригіналі чи у вигляді кальки) дозволяє тільки спілкування народів, чи то торгівля, чи то війна, поневолення або культурний вплив»[38]. Але відносно татар і запорожців це істина не нова, а самозрозуміла, бо степ є зоною Великого Кордону. Цікавим є інше: чимала кількість кальок свідчить про збереження на той час етимології назв, якої, втім, самої по собі замало для створення кальок. Поширення кальок (топонімічних синонімів) свідчить про густоту точок спілкування, глибину взаємопроникнення: напевне, чимало запорожців розуміли етимологію тюркських назв, і більшість з них добре орієнтувалися у “дуалістичному” географічному середовищі.

Проблема вживання слів “курінь” і “зимівник” та питання їх локалізації

Працюючи з текстами діловодних перекладів, стикаємося з цікавою термінологічною проблемою, яка тісно переплітається з проблемами історичними та історико-географічними. А саме, йдеться про вживання слова курінь у реєстрі 1749р. (№ 264). По-перше, впадає в око традиційне вживання куреня поруч із власними назвами “Пластунівський”, “Джерелівський”, ”Корсунський” тощо. По-друге, назва курінь використовується в значенні “житло”, “господарство”: «Курінь, стоящий Касай-Каїрь в назіваемом месте»[39]. Третє вживане значення слова курінь ставить нас перед певною проблемою. Маються на увазі курені Семена Гузенка, Василя Чорного, Черкес-отамана, Грицька-козака тощо. А окрім того, ще й курені Атік, Ваджир, Вахри, Вічевський, Елемле, Калим, Кам’янський, Кара-Ташлик, Кара-Чокрак, Кюзеский, Осоча, Сандинський, Сорокоустний, Султан, Ташлик, Яланджак. (Див. Додаток 2.) Теорія М.Слабченка про наявність на Запорожжі куренів-колив нібито пояснює, а насправді сама спирається великою мірою на даний документ.

У дослідженні М.Слабченка запропоновано етимологію слова курінь: «...Як термін, курінь значило б дільницю, що припала за жеребом на користання, поруч такої самої іншої».[40] Далі, йдучи за М.Грушевським, дослідник пише про еволюцію ватаги, яка мала у своєму розпорядженні “курани”. Поступово значення слова курінь від території перейшло також на саму групу людей, що користуються цією територією – на ватагу, а також на їхнє житло, яке вони на тій території будували. У М.Слабченка ж знаходимо і посилання на курені-коливи – ватаги запорожців, що “коливали” ("кочували") в межах певної території. Підкріплюючи свою думку, автор посилається на публікацію реєстру 1749р. Д.Яворницьким і, рахуючи число куренів-колив у 20 одиниць, зазначає, що промисловий (здебільшого риболовецький) або скотарський характер господарства таких куренів, змушував їх вести кочовий спосіб життя, але в межах території, окресленої природними бар’єрами. Другою основою існування таких куренів дослідник уважає наявність осередків-баз: «Момент кочування зв’язувався з моментом стійкості бодай одного пункту в межах відбування даного промислу. Дільницю означали по коливу (курінь Василя Чорного), чи навпаки, коливо по дільниці (Чорноводський курінь), і організаційний пункт командував над дільницею й звавсь куренем»[41]. Не маючи на меті спростовувати теорію куренів-колив загалом, мусимо зробити кілька зауважень про документ, на який покладається дослідник для підкріплення своєї теорії, оскільки це має пряме відношення до предмету даного дослідження.

Посилання дослідника зроблені на реєстр № 264, опублікований, як зазначалося вище (див. Розділ Історіографія використання реєстрів та їхні потенційні інформаційні можливості), Д. Яворницьким за копією, що збереглася в Архіві Київського губернського правління. Документ для публікації поданий за спрощеним дипломатичним методом, до того ж без позначення виносних літер, без розбивки на абзаци, без позначення великих літер у власних назвах, без відокремлення прийменників тощо. Якщо врахувати, що цей текст є такий самий діловодний переклад, вади якого розглядалися вище, то можна сказати, що подібний спосіб публікації додатково заплутує дослідника – можливо, більше, ніж читання рукописного оригіналу документу. Окрім того, до деяких топонімів у тексті зроблено підрядкові примітки, які з сучасної точки зору слід уважати помилковими і які додатково демонструють непоступливість джерела і важкість його опрацювання. Наприклад: «Белая Вода – это Буг, по татарски “Ак-Сую”».[42] Без посилання на джерело цього твердження і за наявності двох Білозірок, поява ще одного претендента на цю назву здатна остаточно заплутати історика.

Повертаючись до назв куренів-колив і склавши спеціальну таблицю (Додаток 5), де ми розглянули курені з дивними назвами, бачимо, що лише чотири назви виглядають абсолютно "темними", зберігаючи явні ознаки тюркських слів, тобто  є неперекладеними. Усі ж решта піддаються хоча б первісному поясненню походження назви, більшість із них є відтопонімічними. Другий варіант назв куренів – відантропонімічний. Але з усього сказаного ніщо не вказує прямо, що ці курені “коливали” або кочували в межах певних територій.

Наголошуючи, що попереднє твердження стосується тільки часів Нової Січі, повернімося до двох значень слова курінь, з якими воно вживається у діловодних перекладах, – "житло" і "Січовий курінь". Жодного разу в документі не помічено вживання куреня у значенні “ватага”. Навпаки, часто слова курінь або зимівник не використовуються, а написано “живущия казаки”, із зазначенням місця розташування їхнього житла. Окрім того, при перекладі терміносистема всіх реєстрів відрізнялася, і залежала від перекладача: у деякий реєстрах вжито слово зимівник, у деяких – слово курінь. Дуже показовим для розгляду є реєстри № 205 і 206 (Додаток 2), відомості з яких тоновані відповідно темно-сірим і білим кольорами у таблиці: тут видно, що, попри належність чи то козакам певного січового куреня, чи то козакам невизначеної "приписки", їхнє житло називається або "зимівником", або "куренем" – без чітко вираженої послідовності. Єдине, що напевне називається “куренем” – то це курінь, розташований буквально у самій Січі.

Але сумнів щодо існування "ватаги" і "куреня-коливи" закрадається знову, коли, погортавши сторінки тому, надибуєш наступний пасаж: «А понеже як з всего видно, что их представления неправилние, затім на Василя Чорного многие от них, татар, представления ест, толко гді єго курінь находится, нигді не показанно, а єжели заподлинно оние татарє відают, что в єго курєні лошаді содержутся, то пусть обязательно в котором місті єго курінь состоит укажут…»[43] (із повідомлення Коша слідчій комісії щодо вжитих заходів). Єдина можливість для нас розібратися із “коливами” – це встановити, де ж саме були ті “курені-примари”: може, вони й справді кочували? Як видно з наступної таблиці (Табл. 1), Василь Чорний належав до Мінського куреня, і його курінь знаходився чи то на Узун-Каїрі (на Довгій Каїрці), чи то в урочищі Арали, яке локалізується теж на тому самому Узун-Каїрі, оскільки коней відвели з урочища Узун Каїра (див. Додаток 2), а оскільки визначено ще й куди саме (значить, потерпілі прослідкували, куди відведено коней!), то відвели їх недалеко. Можливо, урочище Арал(и) справді знаходилося на річці Довгій Каїрці, а може, “арал(и)” — це просто не перекладена вказівка на розташування зимівника власне на Довгій Каїрці. Вірогідно, що саме до цього різночитання і прискіпалися у Коші, щоб показати неправомірність татарських скарг. Хоча можна розуміти і так: "зимівник Василя Чорного в урочищі Арали на Довгій Каїрці". Решта "Василів", відзначених у таблиці – не “Чорні”, і їхні курені знаходяться поблизу Кизи-Кермена та на витоках (“усті”) Каїра (якого?), проте цей останній "Василь" належав до Шкуринського куреня.

Таблиця 1

Далі розглянемо ще ватагу Семена Гузенка, теж згадану у М.Слабченка як "курінь-колива". Як видно з наступної таблиці 2, вибраної на основі Додатку 2, було два Семенових курені: один – Семена Гузенка поблизу Білих Вод (тобто, Ак-Су) –напевне, правобережної Білозірки. Чому у М.Слабченка курінь Семена Гузенка названо "кизикерменським"? Другий Семенів курінь – поблизу р. Рогачик, що надто далеко від Білозірки та, зрештою, і від Кизи-Кермена. 

Таблиця 2

Далі розглянемо найчастіше згадуваний курінь Черкес-отамана, який в одному випадку ще й названий "Тарасом". Як видно з таблиці 3, жодного разу не маємо свідчення, що курінь-зимівник Черкес-Отамана Тараса знаходився десь-інде, ніж поблизу Коршунської переправи через Дніпро, недалеко від "Гіркого Озера" (яке ми поки що не змогли локалізувати): 

Таблиця 3

Для повноти картини мусимо розглянути решту куренів, у яких вказаний господар. Ми гадаємо, що згадані “іменні” курені – то насправді степові запорозькі зимівники, названі за ім’ям господаря (власника) куреня. Відповідно отримуємо: зимівник козака Горкуши, розташований на Кінських Кодах (р. Кінська); зимівник Мишка-отамана – поблизу переправи Гечи-Бей (Княжий перевіз на Дніпрі); зимівник козака Муза (якщо ім’я не перекручене) – теж на р. Кінській; зимівник Павла Чорного (ймовірно, Поповичівського куреня) – на верхів’ях річок Кінської і Молочної; зимівник Яшки-козака – на Карачокраку. Локалізувати "Ричков" зимівник немає можливості – бракує відомостей. Але так само немає свідчень і про кочування цих зимівників.

Таблиця 4

Повну картину відомостей, які подають реєстри щодо запорозьких зимівників, ми матимемо тоді, коли проаналізуємо таблицю останньої категорії зимівників, що належали козакам січового товариства і називалися згідно із назвою куреня, до якого були приписані козаки. На жаль, частина курінних зимівників не локалізована, і відкинувши їх, отримаємо значно скорочений список, порівняно із загальною таблицею у Додатку 2, а саме: 21 курінний зимівник із вказівкою, де вони знаходилися (див. Таблиця 5). 

Таблиця 5

(не включені ті зимівники, для яких не вказане місце розташування)

Таким чином, маємо окремо відомості про зимівники, названі за місцем їхнього розташування, за ім’ям господаря та за січовим куренем, до якого належали господарі зимівника. Відомості про те, що вказані групи людей кочували, хоча б у межах невеликої території, на основі проаналізованих документів не підтверджуються.

Проти гіпотези кочування можна також висунути таке міркування: зимівник, навіть якщо це не садиба з обійстям, а щось на зразок бурдюгу чи буди, колиби – це все-таки будівля.[44] Будівлю запорожці просто так не кинули б: відбудовувати будь-що у безлісому степу досить важко, а найзручніші місця дуже швидко виявлялися зайнятими ким-небудь іншим. Отже, враховуючи, що всі зимівники знаходяться на густому сплетінні водних артерій, мусимо думати, що то були переважно риболовецькі стани. Втім, годі остаточно підвести риску під запереченням існування куренів-колив. Для цього слід було б детально розглянути профіль господарства обговорюваних тут зимівників, що дозволило б виявити доцільність і можливість кочування. Але напевне можемо стверджувати, що документи, які ми проаналізували і на які посилається М.Слабченко, розвиваючи теорію про курені-коливи, не містять відомостей про кочування куренів, і навпаки, більш-менш приблизно локалізують курені-зимівники, що належали або січовим курінним козакам, або козакам, знаним на ймення, або такі, що називалися за місцем свого розташування.

Очевидно, доцільно узагальнити дані всіх п’яти таблиць і нанести на картосхему (Додаток 6), що дасть наочне уявлення про отримані з реєстрів відомості щодо розташування запорозьких зимівників. Корисність видобутих даних полягає в тому, що значна частина з локалізованих (або приблизно локалізованих) зимівників знаходилася на території, яка не підпадала під юрисдикцію Коша.

Проблема зимівників поза офіційними кордонами Російської імперії, до складу якої входило і Запорожжя, дуже турбувала царський уряд, який весь час вимагав їх ліквідації. Справді, існування запорозьких зимівників часто ставало контраргументом у суперечках щодо будь-яких претензій російської влади до Туреччини. Саме тому, а ще й через загрозливу привабливість подібних прецедентів безвладного існування (яке, до того ж, залишалося безкарним) центральний російський уряд наполягав на знищенні зимівників. Така сама мотивація лежала і в основі впертих намагань картографувати територію Запорожжя, нанести на карту і провести облік всіх зимівників. І хоч така робота проводилася дуже активно (що варте окремого обговорення), але цій роботі чинився і не менш активний опір. Ось одна із причин, чому зараз навіть ті карти, які збереглися від Запорожжя ХVІІІ ст., не показують багатьох зимівників, свідчення про які ми видобули з проаналізованих п’яти документів. Хоча про зимівники за межами офіційної території Запорожжя (тобто території, обмеженої міжнародними угодами Росії з її сусідами) існують згадки як у документах, так i в історичній літературі, але при цьому конкретно не вказується, де саме були ті зимівники, а говориться про них загально, як про зимівники "на турецькій стороні". Втім, в уявленні i запорожців, i їхніх найближчих сусідів, ногайських татар, територія Запорозьких Вольностей мислилася дещо відмінно від офіційної точки зору. Про це свідчило існування чималої кількості запорозьких зимівників у Перекопському степу – так сучасники іменували територію, уявно обмежену рiчками Кiнськi Води й Дніпром із півночі та з заходу, та узбережжям Чорного й Азовського морів із півдня та зі сходу. Офіційно це була територія ногайських татар – підданих Кримського ханату, васала Туреччини. Але реєстр вказує на розташування зимівників саме на цій території.

Картосхема у Додатку 6 складена на основі таблиці локалізації зимівників, поданій у Додатку 1, та з допомогою різних карт ХVІІІ ст.[45], тому що базова карта Запорозьких Вольностей Д.І.Яворницького не мітила кількох потрібних нам топографічних об’єктів. Усі літерні топоніми, згадані у легенді карти, авторка даної статті нанесла на цю карту досить схематично, жертвуючи фізико-географічною точністю зображення заради відтворення історико-географічної панорами. Картосхема та матеріали Додатку 2 дозволяють зробити наступні висновки щодо зимівників за межами Російської імперії:

– Так, на лівобережній Бiлозірці було щонайменше два зимівники: на перевозі і на гирлi. На правобережній Білозірці – у рiзних урочищах: "Черкес-отамана" Тараса й козака Iвана.

– На р. Рогачику було кiлька зимiвникiв: один у гирлi (вiн належав козакам із Сiчi), другий – на перевозi, й щонайменше два у рiзних урочищах.

– На р. Верхнiй Каїрцi iснувало щонайменше два зимiвники у рiзних урочищах, один із яких належав козаку Мінського куреню Василю Чорному.

– Зимiвники були на Каїрках, на р. Карачокраку, Токмаку, Молочних Водах, на Чорних i Кiнських Водах (на татарській території), на Ташлику, навпроти Кизи Кермена, на Деліголі і поблизу Куяльників (їх теж було кілька), поблизу Олешок, на двох Білозірках (обидві були за межами Російської імперії).

– Карта цієї місцевості кінця ХVІІІ ст., опублікована А.Бойком[46], показує зимівники лише на р.Рогачик, позначені «для рибнихъ промысловъ жилища, шелаши жъ для техъ промысловъ», – загалом вісім позначок. Таким чином, реєстр – це поки що єдине свідчення про розташування зимівників на річках Бiлозірках, Каїрках, Карачокраку, Токмаку, Молочних Водах, Чорних Водах, Ташлику, Куяльнику тощо.

Загальні висновки

Завершуючи комплексний аналіз п’яти діловодних перекладів тюркських документів, укладених в середині ХVІІІ століття, вважаємо поставлену перед собою мету досягнутою, оскільки ми довідалися навіть більше, ніж було викладено у засновках щодо джерелознавчих можливостей документу.

З одного боку, зроблений у ХVІІІ ст. переклад має цілу низку вад і залишає багато сумнівних місць; з іншого боку, переклад містить цінні коментарі й часто подає перекладені топоніми; цей же переклад можна використовувати і для інших завдань – для дослідження способів мислення перекладача, для вивчення менталітету вісімнадцятого століття тощо.

Окрім кількох шарів помилковості, притаманних діловодним перекладам, вони мають і цілу низку переваг: ті ж самі “прозорі” кальки (Аджи-Купрю – "міст на Гірких Водах"), при гарному перекладі – локалізаційні вказівки, що іноді дозволяють ідентифікувати топонім. Наявність великої кількості топонімічних синонімів або кальок значно полегшує “орієнтацію на місцевості", особливо якщо послуговуватися сучасними перекладам картами. Ілюстрацією до даного висновку можна вважати колонку 4 Додатку 1.

Які ще інформаційні можливості несе із собою локалізація топонімів? По-перше, можна зробити загальнокультурологічне зауваження: вивчення мікротопоніміки підтверджує, що степ був зоною Великого Кордону, і свідчить про своєрідну “розмитість" цієї межі, – що не можна вважати абсолютно новим висновком. Цікавим є інше: чимала кількість кальок говорить про збереження на той час етимології назв – якої, втім, самої по собі замало для створення кальок. Поширення кальок (топонімічних синонімів) свідчить про густоту точок спілкування, глибину взаємопроникнення: напевне, чимало запорожців розуміли етимологію тюркських назв і більшість з них добре орієнтувалися у “дуалістичному” географічному середовищі

Поетапний аналіз цього “дуалістичного” оточення подає відомості про зимівники, названі за місцем їхнього розташування, за ім’ям господаря та за січовим куренем, до якого належали господарі зимівника. Дані про те, що вказані групи людей кочували-"коливали", на основі проаналізованих документів не підтверджуються.

Найважливіша особливість локалізованих (чи приблизно локалізованих) зимівників є та, що вони знаходилися на території, яка не підпадала під юрисдикцію Коша – в Перекопському степу. Карта цієї місцевості кінця ХVІІІ ст., опублікована А.В.Бойком, показує зимівники лише на р. Рогачик. Таким чином, реєстр – це поки що єдине свідчення про розташування зимівників на інших річках.

На початок сторінки

Наші дослідження

Перекладацька майстерня