ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000-2001

НАШІ ДОСЛІДЖЕННЯ 

На питання про те, який відмінок — родовий чи знахідний, уживати в додатку до дієслова з часткою “не”, більшість сучасних підручників з української мови або не звертає уваги, або у 2-3 реченнях говорить про можливість паралельного вживання обох відмінків (наприклад, [11], [16], [23], [25]). Лише іноді зустрічаємо твердження, що хоча перехідне слово в українській мові керує знахідним відмінком, якщо присудок виражає заперечення, прямий додаток стоїть у родовім [1; 97-98]. У друкованих джерелах та розмовній мові ми можемо почути або побачити обидва відмінки. Тому з’являється питання, що є мовною нормою української мови. Якщо схилитися до більш розповсюдженого твердження про можливість вжитку і родового, і знахідного, тоді використання одного чи іншого відмінка мусить бути зумовлене різними їх значеннями чи відтінками. Якщо ж нормою є родовий відмінок, тоді знахідний після перехідного дієслова із запереченням може вживатись тіль­ки як виняток. Провівши невелике мовознавче дослідження (а саме — аналіз твору Квіт­ки-Основ’яненка Козир-дівка та публікацій, наукових розвідок та монографій на вказану тему), я спробувала узагальнити вивчений матеріал і зробила висновки, наведені нижче.

Проте спочатку вважаю за потрібне коротко схарактеризувати обидва відмінки[1]:

Знахідний відмінок (або ж акузатив) в українській мові належить до центральних (разом із називним). Він виражає об’єкт дії (хоче деколи і суб’єкт — при вказівці на стан: Софійку аж тіпало). Він тісно пов’язаний із дієсловами — сполучається тільки з ними.

Знахідний відмінок має декілька функцій (предикативну, часу та інші), але більше тяжіє до функції окреслення, несучи у собі певну частку означеності, відомості.

Родовий відмінок (ґенітив) є периферійним відмінком у системі відмінків української мови. Він є присубстантивним, тобто, його первинна функція закріплена за іменником (хоча може вживатися і при дієсловах). Родовий відмінок несе у собі значення партитивності (в тому числі і темпоральної), а також певної неозначеності, неокресленості.

Вихованець виділяє 4 зони співвідношення між цими відмінками, одна з яких — заперечені об’єктивні конструкції, є темою цього дослідження.

Проблема вживання ґенітива чи акузатива у прямому додатку після дієслова зі запереченням стосується синтаксису української мови. На жаль, цим розділом в українському мовознавстві займалося небагато вчених, до того ж на його розвитку позначився значний вплив зарубіжних, здебільшого російських, вчених [18].

Синтаксисом відмінків, а отже, і питаннями, дотичними до теми моєї розвідки, в українському мовознавстві займалися Євген Тимченко та Іван Вихованець. Додатковий інтерес становить те, що монографії, частково йому присвячені, вийшли з розривом майже у століття (дві книжки Євгена Тимченка — у 1913 та 1928 роках і дві Івана Вихованця — у 1971 та 1987). Ось які висновки знаходимо там: Въ отрицательных предложеніяхъ господствуетъ старое сочетаніе глагола съ родительнымъ падежомъ, которое значительно поколеблено въ пользу винительного также только въ крайних западныхъ говорахъ — стверджує Тимченко (Функціи генетива въ южнорусской языковой области, с. 150-151). Спостереження показують, що і в сучасній українській літературній мові родовий у заперечних конструкціях за певних умов уступає свої позиції на користь знахідного відмінка — вказує Вихованець (Синтаксис знахідного відмінка в сучасній українській мові, с. 20). Суперечливість цих висновків можна спробувати пояснити, опираючись на дані, вміщені у таблицях Вихованцевої монографії [5; 110-118]: Аналіз текстів різного стилю й різних авторів показує, що протягом ХХ століття значно збільшився відсоток використовуваності акузатива після заперечення. Якщо у Миколі Джері Нечуя-Левицького знахідний відмінок вживається всього в 1% випадків, у Товаришах Мирного — у 2,9%, а Фата Моргані Коцюбинського — у 7,1%, то у Скупаній у любистку Гуцала — у 9,2 %, а Правді і кривді Стельмаха — у 20,5 % (хоч у Збанацького, наприклад, — лише у 4,5 %).

Деякі вчені стверджували, що поява знахідного відмінка після заперечення поширилася спершу в розмовній мові, а звідти вже перейшло на мову художніх творів та публіцистики (наприклад, [28; 167-168]). Це би мало вказувати на закономірність поширення акузатива в літературній українській мові. В кількох працях навіть вміщено правила вживання знахідного і родового відмінків (наприклад, [5; 20-27], [23; 195-196]), узагальнивши які можна виділити такі залежності:

1.        Вживання ґенітива або акузатива може бути зумовлене значенням самого іменника-додатка. В літературі знаходимо, що якщо іменник позначає конкретний предмет (особливо у складі стійкого словосполучення), щось відоме (що підсилюють вказівні займенники, також це можуть бути імена чи назви людей, живих істот чи географічних та астрономічних об’єктів), подільне (на противагу цілісному) або повністю охоплене дією, то слід ставити його в акузатив (особливо якщо слово — односкладове).

2.        Вплив на вибір відмінка може мати саме дієслово: мовознавці зазначили, що конкретне значення дієслова і наказовий спосіб вимагають акузатива.

Крім цього, на вибір знахідного відмінка впливають й інші чинники, зокрема: розташування додатка перед присудком; частки, що послаблюють чи нівелюють заперечення; залежність іменника не лише від присудка, а й від іншого додатка; подвійне заперечення та деякі інші.

Ще один випадок становлять складені дієслівні присудки, бо до їхнього складу входить інфінітив дієслова. Вчені вважають, що додаток залежить від цього інфінітива, а оскільки інфінітив не має при собі заперечної частки “не” (бодай формально), то у цьому випадку з акузатива користаємо частіш, аніж при простому присудкові (так звана опосередкована залежність родового і знахідного відмінків від заперечного слова). Але й тут на вибір відмінка мають вплив ті ж явища, що і при безпосередній залежності від заперечного дієслова, як от конкретність та визначеність об’єкта, препозиція його до дієслова та інше.

Я спробувала проаналізувати матеріал, вміщений на 100 сторінках повісті Григорія Квітки-Основ’яненка Козир-дівка (видання 1838 року) з оглядом на викладені вище зауваги. Книжка ця вельми показова, бо, як зауважив Тимченко [26; 3], что касается писателей ХIX века, то я воспользовался данными почти исключительно изъ сочинений Котляревского и Квитки, языкъ которыхъ, будучи органом мысли среднихъ слоевъ украинскаго общества въ начал ХIX столhтія, въ синтаксическомъ отношеніи сохранилъ все своеобразіе народной рhчи. Языкъ поздн йшихъ писателей … не вошелъ въ наше изследованіе такъ какъ, вслhдствіе особыхъ условій развитія, онъ испыталъ многообразныя стороннія влыяныя и требуетъ поэтому спеціальнаго изслhдованія.[2]

Спочатку — проста статистика. Якщо відкинути випадки, коли не можливо з’ясувати, у якому відмінку стоїть прямий додаток після заперечення (як тут: …я его бачыла и винъ мыни казавъ, що ёго не допрошувалы. (с. 70) чи …есть прослышенный рекрутскій наборъ, такъ ужасаетця щобъ единоутробного у неи брата не возымилы… (с. 46), де форми родового та знахідного відмінків формально збігаються), на 100 сторінках тексту було 85 прямих додатків після заперечення, 11 з яких — після складеного дієслівного присудка. При безпосередній залежності додатка від запереченого перехідного дієслова (74 прикладів) іменник у родовому відмінку зустрівся у 72 випадках, а знахідний — у двох. При опосередкованій же залежності (11 прикладів) родовий був у 9 реченнях, а знахідний — у двох.

Для ілюстрації цих результатів наведу такі приклади:

1. Тé поилы, тé попылы, те розибралы, того не доглядилы … (С. 51)

З цього речення видно, що Квітка дотримується моделі “прямий додаток у знахідному відмінку при ствердженні, у родовому — при запереченні”.

2. Квітка-Основ’яненко ставить іменники, що позначають і абстрактні: Отъ и ставъще пуще батькови на нёго набриховаты, а той ще пуще почавъ по усякъ часть на нёго нападатыся и лаяты якъ тилки побачыть ёго, такъ що бидному парубку и просвитку не було. (С. 15); і конкретні (яких серед прикладів із родовим відмінком було 32): И ставъ збиратысь, а якыхъ бублыкивъ не поглытавъ, такъ ставъ у кышеню ховаты. (С. 76) явища та предмети у родовий відмінок (навіть у стійких словосполученнях: …на усе брехня готова и хочъ ты якъ хочъ ёго розпытуй, а винъ видберешетця, и не просунешъ пальця мижъ ёго речи. (С. 45), А про те що голова на нёго грымавъ, винъ не дуже и прислухався, бо знавъ те, що не бійся тые собакы, що гавка, та прыминывся и до головъ; якый бильш хваста, та величаетця, та порядкы задае, той и не тямыть ничого и зробыть не спорячы по твоёму. (С. 35).

3. У творі Козир-дівка всі імена, назви людей та живих істот, залежні від заперечного дієслова, стоять у родовому відмінку: Ты, казала ій , - пуще усёго не бійся панивъ велыкыхъ. (С. 82); Калавурни не пидпускають Ивгы и блызько, що ёму то источкы прыносыть, и бильш усёго, щобъ ёго выпытаты на-що винъ ти проклятенни гроши кравъ? (С. 37)

4. Якщо іменник позначає предмет, що може ділитися на частини, вживається родовий, коли ж цілісний предмет, то — знахідний, — пишуть сучасні мовознавці, проте у Квітки зустрічаємо таке: Адже у свитлыцю, де сам жыве никого не пустыть и ключа ни кому не дасть, хыбавже дужедуже дасть мыни, а видъ скрыни своеи, де въ него гроши лежать, никому-никому не дасть; якъ виддаю ему гроши, такъ на-зырцемъ бачу, що чы мала такы купка е; такъ зъ тыхъ не дасть намъ, кажу, ни-трохы[3]. (С. 18)

5. Не вбывайся, не траться; не давай мыни намиста и дукативъ; отдай мыни себе усю и зъ худобою. (С. 30). Із контексту видно, що Квітка-Основ’яненко вживає тут родовий для вираження дії, спрямованої на цілий предмет — усі дукати та намисто, які має Ївга.

6. Вживає Квітка ґенітив після дієслів із конкретним значенням: Глядить же мыни, збирайте заразъ по селу курей, та яець: бачыте, судъ найде сюды на слидствые, такъ може днивъ зо два жытемуть, щобъ у сего було удоволь; та що бъ и рыба була, бачъ середа зайде, а справникъ мняса не исть, винъ въ насъ богобоязлъвый. (С.27); Се ще панъ голова тилко казавъ, а панъ пысаръ вже давно выпивъ и простои, випывъ и калгановои, не забувъ смоктнуты и перчыковои, попавъ пив курятыни, так іи и ришывъ, а гусакову кобылку зъ ногою мерщій у кышеню… (С.34)

А також при наказовому способі: Будуту обое господарёваты добре и не дасте пропасты батькови, а Трохимови не давайте воли: той переведе худобу, якъ озьме волю, и тебе продасть и батька пропье. (С. 14)

7. У прикладі: За ёго порядкамы, троха чы не процвындрылыбъ швыдко и усіи худобы (С. 7) трохи чи послаблює заперечення, проте іменник худоба стоїть у родовому. Також із прикладу: Прынесли ій и хлиба,  и паляныци, и якои-то стравы не понаносылы! (С. 94) видно, що хоча сполучне слово якої-то, з’єднуючись з не, знімає заперечення, але Квітка все одно ставить додаток страва у ґенітив.

8. Часто у творі зустрічаються випадки, коли додатки при дієслові з заперечною часткою “не” стоять перед дієсловом (у 45 з 73 випадках при безпосередній залежності й 3 з 9 при складеному дієслівному присудкові), і, відповідно до вищенаведених правил, мали б стояти в знахідному відмінку. Проте Квітка-Основ’яненко використовує родовий відмінок у всіх випадках препозиції: …вона такъ и гéпнула ёму у ногы, та якъ заголосыть и слова не вымове, тилки усе хлыпа у весь голосъ! (С. 93); Сёгодня вже лепорта не отправымо, затымъ що голова на слидствій и вечерятеме; а ёму треба-нада по переду прочытаты, та тогда одсылаты. (С. 29)

9. Хоча деякі українські вчені зробили висновок, що односкладові іменники переважно стоять у знахідному відмінку, в проаналізованому творі жоден односкладовий іменник не стоїть в акузативі: Не побоявся гриха панъ пысаръ такого обыску за усю громаду пидпысаты, що рукы, ёму давалы на добре и що за Левком не зналы ни-якого качества, а винъ бачыте, куды нагнувъ! (С. 44); За гиркымы слизьмы свиту невздрила, не бачыла куды ій и выйты! (С. 90)

10. Квітка-Основ’яненко дуже часто вживає підсилювальні частки, а особливо і — у 22 реченнях із безпосередньою залежністю: Отъ такъ було прышлось одному чоловиклви за другого зо всимъ пропасты и якъ бы не дивка ёго выратовала, то досебъ и кисточокъ его не було. (С. 4); Ще не поилы гаразд и стравы, и тилко почалы шпычкамы шрыкаты вареникы, та обмочуючы у розтоплене маслычко и смытанку, та глытаты мерщій, щобъ приньматыся за тернивк … (с. 34); та в 4 реченнях із опосередкованою залежністю: Иншій такый, що тилки побачыть що у платку несешъ чы бублычкы, чы яблучкы, то и дила не стане слухаты и заразъ звелыть прогнаты. (С. 82)

Окрім підсилювальних часток і та ні, для підсилення заперечення письменник дуже часто вдається до займенників та прислівників з префіксом ні-:

Хто повстричаетця, дывытця пылно на неи, а ни хто жъ то и порадонькы ій не дасть! (С. 90)

Отож, з проаналізованого матеріалу видно, що у Козир-дівці в додатку після заперечення знахідний відмінок вживається дуже рідко — знаходимо його лише у 4 реченнях, тобто, у 4,7% випадків (у Марусі трохи більше — у 6,1% [5; 110]). Наводжу тут їх усі:

1. Безпосередня залежність:

1.1 Хыба не бачывъ на шыи розбытыи замокъ и капшукъ… (С. 28)

1.2 Чы не соизволыте попереду слидствие… (С. 40)

2. Опосередкована залежність:

2.1 Та такъ осудымо, такъ перекоренемо ёго, що ёму и на думку не зпадало таке робыты, а мы у вовсим ёго обвыноватиымо. (С. 4)

2.2 Чы не соизволыте допросъ подписать, ваше высокоблагородие! (С. 41)

На мою думку, приклади 1.2 й 2.2 пояснюються тим, що це — слова писаря під час розмови з високим чиновником, а що він намагається говорити з посадовцем російською, то й використовує акузатив замість звичного українцям ґенітива.

Можна пробувати підшукати пояснення для речень 1.1 та 2.1 користаючи з виведених вище правил, проте гадаю, що вищенаведеними прикладами я зуміла довести їхню штучність, тому продовжувати користуватися ними нема жодного сенсу.

Отож, на основі проаналізованого матеріалу (тут хочу ще раз нагадати, що мова творів Основ’яненка була дуже близькою до розмовної мови різних прошарків населення того часу, тому ми маємо право на таке узагальнення) можу ствердити, що у XIX столітті знахідний відмінок у прямому додатку після заперечення зустрічався вкрай рідко, навіть після складених дієслівних присудків, де інфінітив наче б то послаблює це керування. Він, звичайно, зустрічається, проте як виняток, а не як правило.

Чому ж на сьогодні акузатив став таким поширеним? Адже багато вчених стверджують (серед них — Мейє, Вихованець та інші), що характерним граматичним явищем, яке виразно відрізняє слов’янські мови від інших груп індоєвропейських мов, є вживання родового відмінка прямого об’єкта при перехідних дієсловах із заперечною часткою не замість знахідного відмінка при перехідних дієсловах без заперечної частки [5; 20]. У літературі можна знайти кілька пояснень цієї тенденції, які можна згрупувати у дві версії.

Одна версія — зміни у самій мові. Іван Вихованець пояснює це явище тим, що знахідний відмінок є другим за семантично-синтаксичним рангом відмінком в українській мові (після називного), тому відбувається розгортання його синтаксичної спеціалізації, і, відповідно, збільшення обсягу його функціонування[4] у раніше нетипових для нього зонах. Себто, відбувається своєрідна експансія знахідного — у нашому випадку у заперечні конструкції. Деякі вчені як одну з можливих причин додають також ще й пос тупову втрату родовим відмінком значення партитивності.

Друга версія зосереджується на впливах інших мов на українську. Євген Тимченко пояснював проникнення знахідного в заперечні конструкції впливом західнослов’янських мов. Поширеною є точка зору, що ця зміна в українській мові відбулася також під впливом російської. Російський вчений Розенталь у своїй праці Практическая стилистика русского языка говорить, зокрема, про те, що довгий час поправним у російській мові вважалося вживання виключно родового відмінка, лише з ХIX століття у літературній мові з’являється знахідний. Спадає на думку, що саме під впливом цього відбулися зміни і в нашій мові (пор. Раніше ця форма [родовий відмінок при перехідних дієсловах, що мають заперечну частку “не”] вважалася єдиною граматичною нормою, а тепер узаконено і форму знахідного відмінка, яка, звичайно, вживалася і раніше [13; 162]). Таку гадку підтверджували в своїх граматиках українські вчені 20-30-их років. Зрештою, згодом українські радянські вчені-мовознавці не приховували тиску, який чинила російська мова на розвиток української літературної мови, щоправда, подавали це трохи інакше: Під впливом більш розвиненого й удосконаленого синтаксису російської літературної мови збагатили й удосконалили свої власні внутрішні творчі можливості в галузі синтаксису українська й білоруська літературні мови. Так, у радянський час творчі контакти української мови з російською сприяють розширенню й активізації в українській мові багатьох синтаксичних конструкцій та граматичних форм, спільних з подібними конструкціями російської мови. [9; 214].

Щоби закінчити з усіма спробами вкласти вживання акузатива чи ґенітива у прямому додатку після запереченого дієслова в якісь правила, зауважу, що ті вчені 10-30-их років, які намагалися знайти тут якусь залежність, доходили висновку, що її нема. Тимченко, наприклад, зауважує, що не варто в українській мові по аналогії з російською, дошукуватися семасіологічних відмінностей між родовим та знахідним, бо така різниця або втратилася, або ж не виробилася. У свідомості мовців через те нема розмежування що до того, коли вживати який відмінок, проте знахідний все одно вживався дуже рідко, як виняток – радше у піснях, коли цього вимагала рима чи ритм. [27; 154-156]. Агатангел Кримський стверджував, що для українців нема жодної різниці між фразами Я не беру з собою кожух і Я не беру з собою кожуха (цит. за [27]). Подібні твердження знаходимо в книжках Олени Курило [14; 73] та митрополита Іларіона [8; 63-120].

На мою думку, аби з’ясувати питання відмінка у прямому додатку після заперечення, його слід розглядати в ширшому контексті. Таким чином до нього підходять, зокрема, Тимченко та Курило, багато корисної інформації можна знайти в книжці митрополита Іларіона. Особливо важливим у їхніх роботах є те, що вони намагаються прослідкувати явища сучасної української мови з дуже давнього часу. Таким чином вони виявляли цікаві тенденції в її розвитку, що відрізняли нашу мову від інших (східно)слов’янських мов. Серед них і ту, що для української мови характерним було значне поширення родового відмінка[5], тобто, у той час, коли в інших мовах конструкції зі знахідним витісняли ті з родовим або ж конструкції з родовим змінювалися під впливом і за зразком конструкцій з акузативом, в українській навпаки — утверджувався й поширювався ґенітив[6]. Нажаль у розвідках сучасних мовознавців нічого не згадується про цю особливість української мови (що не дивно, з огляду на згадану вище тенденцію до максимального наближення української та російської мов), а без неї важко зрозуміти, чому в українській мові, на відміну, перш за все, від російської (хоча така сама ситуація є, скажімо, і в чеській мові)[7], надається перевага ґенітиву. Ще на початку ХХ століття підтвердження цього можна було знайти в мові художніх творів, але з часом родовий відмінок почав витіснятися з літературної української мови прийменниковими конструкціями чи іншими відмінками (див. [8], [14], [17], [19]). Цей процес, звичайно, зачепив і сферу заперечних об’єктивних конструкцій.

Щоправда, певну складність у цьому питанні становить таке явище, як уподібнення знахідного відмінку іменників чоловічого роду за формою до родового. Детально це питання розглядає митрополит Іларіон. Свій короткий нарис він присвячує родовому відмінку додатка без заперечення, але результати його дослідження краще пояснюють питання вибору відмінка після заперечення, аніж праці українських радянських мовознавців, спеціально цьому присвячених.[8] Він стверджує, що це явище починається з бажання наших предків добре розрізняти об’єкт та суб’єкт мовлення, а також їхньої схильності до персоніфікації. Він виділяє ряд категорій іменників, що їх ставлять переважно у родовий (чи у відмінок, що імітує його формою). В родову форму українці ставили іменники, що позначали предмети їм близькі, що їх оточували: хатні речі, меблі, одяг, дерева, харчування, гроші, зброю, речі, що стосувалися городу чи поля, погоди, мір ваги, часу, танців чи бійки, пов’язані з письмом або які ми виразно розуміємо чи уявляємо, хоча вони й абстрактні (як от процес, гімн та подібне). Іменники, що позначали явища маловідомі нашим предкам або такі, що їх вони мало вживали у мовленні, ставилися в акузатив.

Повернімося тепер до прикладів із Квітки-Основ’яненка. Справді, усі іменники, що зустрічаються у повісті й стоять у родовому відмінку стосуються звичного життя героїв й потверджують виділені митрополитом Іларіоном категорії. Наведу лише декілька прикладів:

1) Тымоха якъ уздривъ такого батька, и знаючы що вины туты до него добришый, выйшов на зустричъ до нёго и ставъ дуже пильно прохаты грошей; запросывъ було пьять цилковыхъ, батько ёго видопхнувъ; ставъ просыты трьхъ, батько ёго вылаявъ; просыть одного, ворчыть, та нехоче даты и полтынныка. (С. 21) – гроші;

2) Адже у свитлыцю, де сам жыве никого не пустыть и ключа ни кому не дасть, хыбавже дужедуже дасть мыни, а видъ скрыни своеи, де въ него гроши лежать, никому-никому не дасть; якъ виддаю ему гроши, такъ на-зырцемъ бачу, що чы мала такы купка е; такъ зъ тыхъ не дасть намъ, кажу, ни-трохы. (С. 18) — речі, пов’язані з побутом;

3) Сёгодня вже лепорта не отправымо, затымъ що голова на слидствій и вечерятеме; а ёму треба-нада по переду прочытаты, та тогда одсылаты. (С. 29) — слова, пов’язані з письмом і суспільним життям;

4) …кажутъ, поихавъ на всій хутиръ: празныкы пидійшлы, суда не буде. (С. 75) – суспільне життя.

                Праця митрополита Іларіона значно переконливіша й висунута ним класифікація більше підтверджується прикладами з Козир-дівки Квітки-Основ’яненка, аніж правила радянських мовознавців, проте навіть коли користуватися нею, неможливо пояснити усі випадки вибору письменником ґенітива чи акузатива. Наприклад, в прикладі 1.1 (див. вище) в акузативі стоять іменники замок та капшук, що позначають звичні предмети щоденного вжитку, водночас багато іменників, що позначають абстрактні явища стоять в ґенітиві. Тому, на мою думку, треба погодитись із твердженням, що підбір одного із цих відмінків здійснюється в значній мірі на основі суб’єктивних критеріїв [6]. Інша справа, що на ці суб’єктивні критерії довгий час мали вплив об’єктивні обставини, які висунули знахідний відмінок у прямому додатку при запереченні як майже рівноправний родовому[9], хоча насправді він існував — і, безперечно, здавна[10] — як виняток, коли цього потребувала ритм чи рима або могло виникнути якесь непорозуміння через збіг форм відмінків у множині та однині. Такою мала б бути ситуація із уживанням родового чи знахідного відмінків у прямому додатку після заперечення й сьогодні.

Список використаної літератури

1. Антисуржик / за заг. ред. О. Сербенської. – Львів, 1994. – 150 с.

2. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. – Київ, 1994. – 256 с.

3. Безпалько О. П. та ін. Історична граматика української мови. – Київ, 1962. – 512с.

4. Брицин М. Я. та ін. Порівняльна граматика української і російської мов. – К., 1987. – 264 с.

5. Вихованець І. Р. Синтаксис знахідного відмінка в сучасній українській мові. – Київ, 1971. – 120 с.

6. Вихованець І. Р. Система відмінків української мови. – Київ, 1987. – 230 с.

7. Жовтобрюх М. А. Нарис історії українського радянського мовознавства (1918 – 1941). – Київ, 1991. – 260 с.

8. Іларіон митрополит. Наша літературна мова. – Вінніпеґ, 1969. – 263 с.

9. Їжакевич Г. П. Українсько-російські мовні зв’язки радянського часу. – Київ, 1969. – 304 с.

10. Караванський С. Секрети української мови. – Київ, 1994. – 152 с.

11. Козачук. Г. О. Українська мова для абітурієнтів. – Київ, 1993. – 272 с.

12. Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. ІІ частина. – Київ, 1965. – 282 с.

13. Кулик Б. М., Масюкевич О. М. Збірник вправ з стилістики. – Київ, 1963. – 332 с.

14. Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови. – Краків – Львів, 1942. – 199 с.

15. Курс сучасної української літературної мови. Т. 2. Синтаксис / за ред. Л.А.Булаховського. – Київ, 1951. – 408 с.

16. Ленова М.В. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. – Київ, 1983. – 264 с.

17. Огієнко І. Рідне слово. Ч. 2. – Жовква, 1937. – 288 с.

18. Огієнко І. Складня української мови. – Жовква, 1938. – 240 с.

19. Огієнко І. Сучасна українська літературна мова. – Жовква, 1935. – 68 с.

20. Огієнко І. Чистота і правильність української мови. – Львів, 1925. – 215 с.

21. Плющ М. Я. Категорії суб’єкта і об’єкта в структурі простого речення. – Київ, 1986. – 176 с.

22. Синявський О. Порадник української мови. – Харків – Берлін – Нью Йорк, 1922. – 151 с.

23. Словник труднощів української мови. – Київ, 1989. – 334 с.

24. Сучасна українська літературна мова (за ред. Плющ М.Я.). – Київ, 1994. – 414 с.

25. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис (за загальною редакцією І.К.Білодіда). – Київ, 1972. – 516 с.

26. Тимченко Є. К. Акузатив в українській мові. – Київ, 1928. – 100 с.

27. Тимченко Е. К. Функціи генетива въ южнорусской языковой области. – Варшава, 1913. – 290 с.

28. Шерех Юрій. Нарис сучасної української літературної мови. – Мюнхен, 1951. – 402 с.

29. Богородицкий В. А. Очерки по языковедению и русскому языку. – М., 1939.

30. Розенталь Д. Э. Практическая стилистика русского языка. – М., 1987. – 398 с.

31. Розенталь Д. Э. Пунктуация и управление в русском языке. – М., 1988. – 470 с.

На початок сторінки

Наші дослідження

Перекладацька майстерня